Співпраця з Вільнюським Університетом в рамках програми «Східного партнерства ЄС» з початком широкомасштабного вторгнення росії в Україну охоплює не тільки науково-практичні, навчальні аспекти співпраці, але і духовну та волонтерську підтримку. Ініціатором та організатором цього проєкту є почесний професор Полтавського державного медичного університету Директора Центру загальної педіатрії Клініки дитячих хвороб Інституту клінічної медицини Медичного факультету Вільнюського університету, Голова Литовсько-Української громадської ради реформ у медицині, д. мед. н., професор, вірний друг українського народу Арунасу Валіулісу. Саме проєкт 2023 року «Стипендії Гідності» при підтримці професора Арунасу Валіулісу фонду надав фінансову допомогу й підтримку здобувачів освіти Полтавського державного медичного університету, які втратили на війні своїх батьків. Університетська спільнота вдячна за гуманність, чуйність та допомогу в такий непростий час для всієї країни. Ця допомога і ставлення показує, що поряд з нами є справжні друзі та їх безкорисна підтримка.
Політичні, економічні та соціальні умови в Україні продовжують залишатися предметом постійної міжнародної уваги в усьому світі. Литовці відчувають те ж саме щодо цієї країни та її народу. Вони підтримують Україну економічно, політично і дипломатично, підкреслюючи, що міжнародне співтовариство не потерпить агресивних дій проти суверенних держав. Доктор Арунас Валіуліс, професор медичного факультету Вільнюського університету, президент Ради трудового колективу Вільнюського університету, активно долучився до підтримки українців з самого початку війни. Він погодився розповісти нам про ініціативу, яку реалізовує разом з колегами-однодумцями.
Пане професоре, вже другий рік триває ініційована Вами та Вашими колегами акція на підтримку родин українських воїнів, які воюють або загинули. Розкажіть, будь ласка, як виникла ця ініціатива і яка важлива робота вже зроблена?
У перший рік війни в Україні всі говорили про допомогу фронту - артилерійські снаряди, бронежилети, безпілотні літальні апарати тощо. Але не менш важливим було питання, чи вистачить достатньо вмотивованих волонтерів, чи кожна українська родина буде готова жертвувати заради перемоги на передовій, чи відчує себе такою ж важливою і потрібною у цій війні, як і солдати. Саме тому ми розпочали кампанію з прямої підтримки родин українських воїнів. Сім'ї відбирають наші колеги, які працюють у різних регіонах України. Багато з них, починаючи з 2019 року, раніше проходили навчання на медичному факультеті Вільнюського університету (VU MF) в рамках програми Східного партнерства ЄС.
Ми почали з особистих пожертв, які виплачувалися безпосередньо матерям або дружинам солдатів. Пізніше ми запросили долучитися професійні організації лікарів. Так сталося, що найбільше відгукнулися на наш заклик асоціації педіатрів. Це, мабуть, не дивно, адже підтримка була спрямована, в першу чергу, на сім'ї з маленькими дітьми. Були, наприклад, сім'ї загиблих військовослужбовців, в яких, можливо, п'ятеро дітей вимушені виживати без годувальника. Європейська академія педіатрії (EAP/UEMS-SP) та державна установа "Тестас" з Клайпеди, Литва, також зробили значні внески. Понад 100 000 євро було зібрано для прямої підтримки сімей солдатів. Я хотів би подякувати доцентам Альгірдасу Валіулісу та Вайдотасу Урбонасу з VU MF, випускнику доктору Маріусу Золубасу та партнеру проекту в Україні доктору Тетяні Голуб. Підтримка триває, і про неї вже повідомлялося раніше. (Примітка: більше про кампанію, яка триває вже другий рік, можна прочитати за посиланням: https://naujienos.vu.lt/prof-a-valiulis-del-ukrainos-kiekvienas-turime-padaryti-daugiau-negu-galime/ ).
Цього року ви започаткували новий проект - Стипендії Гідності для студентів-медиків, які навчаються в Україні - в рамках вашої постійної підтримки України. Розкажіть, будь ласка, більше про цю ініціативу. З якими установами чи організаціями ви співпрацюєте і хто ще залучений до цієї ініціативи?
У День відновлення незалежності Литви, важливий для всіх литовців, ми запустили новий проект підтримки як частину нашої поваги до українського народу. Ми заснували одноразові стипендії Гідності для студентів-медиків, які навчаються в українських університетах і втратили одного з батьків на війні. У кожному університеті, залежно від віддаленості від лінії фронту, таких студентів може бути від одного-двох до десятка. Ми почали з Полтавського державного медичного університету, де навчається шестеро студентів-медиків, які втратили принаймні одного з батьків на війні. У цьому проекті ми намагаємося зробити акцент не на фінансовому боці, а на боці вдячності та поваги до українського народу. Стипендіальний проект "Гідність" підтримується Литовським фондом IPOKRaTES, 50% реєстраційних внесків, зібраних у Литві на заходах післядипломної освіти, які ми організовуємо для лікарів і медсестер, перераховуються до фонду. Наприклад, на нещодавній телеміст "Школа і здоров'я дітей 2024" зареєструвалося понад 1 000 учасників, і всі вони стали учасниками проекту. Більше інформації про проєкт можна знайти за посиланням: https://www.pdmu.edu.ua/news/zustrich-u-pdmu-vshanuvannya-batkiv-geroyiv-ta-pidtrimka-maybutnih-medikiv-meeting-at-psmu-honoring-heroic-parents-and-supporting-future-medical-professionals
Чи мали ви змогу дізнатися більше від стипендіатів, які отримують стипендії Гідності? Чи могли б Ви поділитися деякими з їхніх історій?
Так, у мене була можливість поспілкуватися з деякими студентами більш детально. Кожна з їхніх історій унікальна, але однаково трагічна. Наприклад, історія Валерії, батько якої, Олександр Федорченко, захищав Україну на сході країни ще з 2014 року і був посмертно удостоєний звання Героя України. Батько іншого студента, Кирила, був за кордоном, коли почалося російське вторгнення у 2022 році, але повернувся до своєї країни і пішов добровольцем на фронт, де незабаром загинув. Кирило поділився своїми спогадами про перебування з матір'ю та батьком на березі моря в Херсоні - простими спогадами про мирне життя, які він намагається зберігати в своєму серці. Стипендії Гідності присуджуються не лише студентам в Україні, чиї батьки загинули на фронті, але й тим, чиї батьки загинули під час обстрілів міст і сіл.
Цей останній проект стартував напередодні Дня відновлення незалежності Литви. Які думки виникають у вас щодо історичних паралелей між шляхами, якими пройшли Литва та Україна?
Напевно, не всі з нас пам'ятають, що ми відчували напередодні і відразу після 11 березня 1990 року. Було незмірне емоційне піднесення, відчуття мужності та єдності. Але водночас ми боялися залишитися на самоті, бути зрадженими західними демократіями, розчаруватися у світі, в який ми так поспішали і якому, можливо, навіть наївно довіряли. Слава Богу, що у нас було так багато цих надій і переконань, інакше ми б не змогли продовжити.
З 2014 року Україна змінилася до невпізнання, досягнувши колосального прогресу в усіх сферах життя до 2022 року. Країна наблизилася до рівності з Литвою за якістю життя, але ще не за економічним добробутом. Позитивний погляд українців на життя підживлювався вірою в те, що "завтра буде тільки краще", адже завтра будуть ЄС і НАТО. Зараз, на третю річницю російського вторгнення в Україну, значна частина суспільства зі зрозумілих причин поринула у сумніви, розчарування, яке іноді нагадує колективну депресію. Саме тому боротися сьогодні потрібно не лише на фронті, але й у лікарнях, університетах, скрізь. Саме тому сьогодні потрібно боротися за кожного, а не лише на передовій.
Чи зупинилася навчальна діяльність в Україні під час війни?
Я кілька разів відвідував Україну під час війни, і можу підтвердити, що життя там не зупинилося. Навіть у Харкові, який щодня обстрілюють, працює університет, навчаються студенти та інтерни, ведеться дослідницька робота, відбуваються конференції у змішаному форматі. Щоправда, готель, де я зупинявся під час своїх візитів, зрівняли з землею. У 2022-2023 роках спільно з академічною спільнотою Вінницького національного медичного університету ім. М.І. Пирогова ми видали 3-томний підручник з дитячих хвороб українською мовою для студентів-медиків. Життя триває, ми не здаємося, не тільки в Україні, а й тут, у Литві.
Як кожен з нас може допомогти Україні у цій війні?
Ми повинні зробити так, щоб українцям не довелося писати продовження книги "Зовсім одні", яка розповідає про післявоєнний період у Литві. Це книга про байдужість західного світу, частиною якого ми є зараз. Ми повинні чесно відповісти на просте запитання - чи це все, що я можу зробити, щоб допомогти Україні виграти цю війну, вийти з неї з високо піднятою головою? Хтось може сказати, що "одна людина нічого не може змінити", хоча ми в Литві перевернули цю думку ще в 1990 році.
Кожен з нас може проявити небайдужість, написати чи сказати слово підбадьорення, допомогти одній людині чи родині в Україні. Така підтримка емоційно охоплює близько 70-100 людей, які оточують сім'ю, якій надається допомога. Для людей в Україні важлива не лише фінансова допомога, але й усвідомлення того, що кожного з них бачать, чують, потребують і що їхня боротьба має сенс.